Японська мова

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.

Японська мова
Поширена в:	Японія[1]
Регіон:	Східна Азія • Америка • Австралія
Носії:	130 мільйонів осіб[2]
Місце:	9
Класифікація:	Ізольовані мови  Японсько-рюкюські мови    Японська мова
Офіційний статус
Державна:	Японія (де-факто)[3]
Офіційна:	Японія (де-факто)[4] Палау (штат Ангаур)
Регулює:	Міносвіти Японії (де-факто)[5]
Коди мови
ISO 639-1	ja
ISO 639-2	jpn
ISO 639-3	jpn
SIL	JPN

Япо́нська мо́ва (яп. 日本語, にほんご, にっぽんご,  ніхон-ґо, ніппон-ґо^{файл [6]}) — мова, якою розмовляють японці, мешканці Японського архіпелагу, а також японці в еміграції. Належить до японо-рюкюської групи мов. Є рідною мовою практично усіх жителів Японії, за виключенням натуралізованих іноземців. Юридично не має статусу офіційної мови, але фактично є такою. В системі японської освіти вивчається як «державна мова»^[7].

Кількість носіїв мови в Японії і світі складає близько 130 мільйонів осіб. Займає 9 місце в світі для кількості мовців^[8]

Перші документальні свідчення, які підтверджують існування японської мови датуються 8 століттям.

Японська мова графічно виражається трьома складовими елементами — двома силабічними абетками кана, хіраґана і катакана, а також ієрогліфами. Крім цього інколи використовується латинська абетка ромадзі для передачі японських фонем.

Словник японської мови нараховує більше мільйона слів. Він зазнав сильного впливу китайської мови. Після Другої світової війни має місце активне запозичення англійських слів.

[ред.] Особливості

Фонеми в японській мові, за винятком подвоєння приголосних (っ) та фонеми «н» (ん), мають відкриті склади, що закінчуються на голосні, а також мають мори в літературній мові та діалектах. Наголос в японській мові є тоновим.

Для автентичних японських слів, позбавлених іноземних нашарувань, характерні наступні риси:

1. Слова не починаються зі звуку «р», тобто силабів стовпчика «ра» (ら行)^[9].
2. Слова не починаються з дзвінких приголосних^[10].
3. Голосні звуки в корні слова не збігаються один з одним^[11].^[12]

Речення будується за схемою «підмет • означення • присудок». Означення передує означуваному слову. Під час відмінювання іменників замість зміни порядку слів у реченні або закінчень іменника, використовується функціональне слово, частка-афікс, яка виконує граматичну функцію і додається до закінчення іменника. Відповідно, в лінгвістичній типології за особливостями будови речення японську мову відносять до мов типу SOV, а за особливостями морфології до аглютинативних мов.^[13] Словниковий запас японської мови, окрім автентичних японських слів, містить багато запозичень з письмової китайської мови, а також слів з європейських мов.^[14]

В японській мові існують граматично і лексично багаті категорії ввічливості, систематизовані у так званій «шанобливій мові»^[15]. Гоноративні й адресивні словоформи мають різні відтінки, покликані забезпечити належний рівень розмови осіб різного соціального статусу.^[16]

Діалекти японської мови поділяються на західнояпонський, східнояпонський і рюкюський. Вони мають більш детальну класифікацію за регіонами на субдіалекти та наріччя. Стандартною або літературною японською мовою вважається діалект середніх і вищих класів Токіо 2-ї половини 19 століття, так звана «мова Яманоте»^[17].^[18]

Особливостями, які вирізняють японську мову від іннших є, насамперед, японська писемність. В ній використовуються чотири системи — китайські ієрогліфи, силабічні абетки хіраґана і катакана, та латинка ромадзі. Ієрогліфи мають подвійне використання — як логограми і як фонограми.^[19] Другою особливістю є велика кількість займенників для позначення особи^[20], а також розвинені гоноратив і адресив.^[21]

Іншими особливостями є сталість фонем, що мають форму «приголосний + голосний», 5 голосних звуків, протистояння прямих і палаталізованих звуків, наявність 2 мор в 1 складі, одзвінчування голосних, зміна тонового наголосу в складених словах, тощо.^[22]

[ред.] Поширення

Японська мова використовується в основному в Японії. Точних підрахунків кількості носіїв цієї мови не проводилося а ні на Японських островах, а ні закордоном, тому, зазвичай, ця кількість ототожнюється з чисельністю населення Японії.

В Японії немає прямого закону, який би визначав статус японської мови як офіційної або державної мови, проте в японському законодавстві є поодинокі непрямі згадки, які свідчать що де-факто такий статус вона має. Зокрема, в статті 47 Закону про суди від 1947 року^[23] зазначено, що в японських судах повинна використовуватися японська мова, а в статтях 3 і 9 Закону про сприяння культурі писемності та друку від 2005 року^[24] терміни «японська мова» і «державна мова» виступають синонімами. Крім цього інші закони Японії базуються на тій аксіомі, що саме японська, а не будь-яка інша мова, є офіційною і державною мовою в країні. Усі офіційні тексти записуються японською, а в японських школах години вивчення японської мови називаються уроками «державної мови».

За межами Японії японська мова використовується в Америці — Канаді, США (особливо Гаваях), Мексиці, Бразилії, Перу, Болівії, Домініканській республіці, Аргентині, Чилі, Парагваї. Уругваї, Венесуелі, Колумбії, Еквадорі та Кубі —, а також Австралії і Великій Британії, де проживає японська діаспора.^[25]Нею розмовляють переважно літні мешканці. Третє і четверте покоління нащадків японських мігрантів практично не володіє мовою пращурів.^[26]. Також японську мову знають і пам'ятають в країнах та регіонах, які буди під контролем Японської імперії до Другої світової війни — на Тайвані, Кореї, Маньчжурії, Сингапурі, Філіппінах, прибережних регіонах Китаю, Сахаліні та територіях Південноморського мандату Японії: Північних Маріанських островах, Палау, Маршаллових островах і Мікронезійській федерації^[27].Зокрема, на Тайвані представники різних аборигенних не-китайських племен досі використовують японську мову в розмовах у приватних бесідах^[28], а в штаті Ангаур держави Палау вона визнана офіційною мовою, хоча й не має достатньої кількості мовців^[29].

Чимало людей вивчає японську мову закордоном. В Азійсько-тихоокеанському регіоні їх нараховується до 2,35 мільйонів осіб — 900 тисяч в Південній Кореї, 400 тисяч в КНР і 400 тисяч в Австралії^[30]. Загалом, японську студіюють на всіх континентах, в 120 країнах світу. В самій Японії кількість осіб, які вивчають місцеву мову складає 130 тисяч, серед яких 100 тисяч — вихідці з Азії^[31].

Карта поширення японської мови у світі
██  — Японія • ██  — Україна • ██  — країни, де вживається японська мова • ██  — решта країн світу
Японія Австралійський союз Аргентина Болівія Бразилія Велика Британія Венесуела Домініканська Республіка Еквадор	КНР Колумбія Куба Маршаллові Острови Сингапур Палау Північні Маріанські острови Північна Корея Південна Корея	Парагвай Перу Республіка Китай Росія Уругвай ФШМ Філіппіни Чилі

[ред.] Класифікація

Проблема класифікації японської мови залишається невирішеною у світовій лінгвістиці. Існує декілька теорій щодо походження цієї мови та її класифікації. Через відсутність узгодженості серед науковців японську мову відносять до ізольованих мов^{[32] [33]}.

Теорія, згідно якою японська мова належить до алтайських мов, була популярною з початку 20 століття^[34]. Її основними доказами були наявність в алтайських та старояпонській мовах плавного приголосного, при якому слова не починаються з «р», та наявність сингармонізму^[35]. Однак ступеню спорідненості з конкретними мовами алтайської групи не визначено по сьогодні^[36].

Науковці, які класифікують японську мову як одну з австронезійських мов, вказують на її фонетичну і лексичну подібність з цими мовами^[37]. Проте через велику кількість припущень та недостатню кількість прикладів, австронезійська теорія не в змозі довести зв’язок цієї групи мови з японською.

У 1980-х роках на підставі схожості лексики і граматики японської та тамільської мови висловлювалась гіпотеза, що японська є однією з мов дравідійської мовної сім’ї^[38]. Проте ця методи побудови цієї гіпотези були розкритиковані лінгвістами^[39].

Японська мова пов'язана з китайською мовою, від якої вона перейняла систему письма та багато неологізмів. Проте базова японська лексика, граматика і фонетика сильно відрізняються від китайських аналогів, тому японську мову не зараховують до сіно-тибетської мовної сім’ї.

Айнська мова подібна до японської за синтаксисом, але відрізняється граматично, морфологічно і фонетично. Це полісинтетична мова, фонетична структура якої не знає поділу на дзвінкі та глухі звуки, а також має багато закритих складів. Науковці відзначають схожість базової лексики айнської і японської мов^[40], але прикладів цієї схожості, так само як і джерел для підтвердження спорідненості обох мов, не вистачає. Крім цього подібність айнських слів до японської обумовлена численними мовними запозиченнями з боку айнів.

Корейська мова є найбільш близькою японській мові з точку зору граматики, але дуже відрізняється лексикою. Для корейської фонетики притаманні наявність плавного приголосного та сингармонізм в автентичних корейських словах, що є спільною рисою японської та ряду алтайських мов, але, водночас, в ній багато закритих складів і подвоєння приголосних, чужих японській мові. Деякі дослідники вказують на лексичну подібність старояпонської і когурьоської мови, мертвої мови вершників півночі Корейського півострова^[41], проте остання досліджена погано, тому висновки про зв’язок обох мов є передчасними.

У 2-й половині 20 століття існували гіпотези спільного походження японської мови з мовою лепча та івритом, але вони були відкинуті сучасними лінгвістами як такі псевдонаукові.

Єдиною мовою, що споріднена з японською граматично, синтаксично, морфологічно є рюкюська мова, яка поширена на островах Рюкю, на півдні Японського архіпелагу. Обидві мови об’єднують в так звану японсько-рюкюську мовну групу. Залежно від політичних чи наукових уподобань дослідників рюкюську класифікують як окрему мову, споріднену з японською, або як південний діалект японської мови.

[ред.] Фонетика

[ред.] Фонетична система

В японській мові слова складаються зі складів і мор^[42]. Склади є фонетичними одиницями, а мори — фонологічними. Наприклад, слово «іппон» (一本, いっぽん^[43]) поділяється на 2 склади — [ip̚.poɴ] та 4 мори — «і-п-по-н» (い・っ・ぽ・ん).

Мори в японській мові можуть бути систематизовані за японською силабічною абеткою каною. У словах «іппон» (いっぽん, [ip̚poɴ]) або «маттаку» (まったく, [mat̚takɯ]^[44]) подвоєння приголосної, що записується малим знаком «цу» (っ), вважається окремою морою, хоча фонетично не становить окремого звуку. На противагу цьому, знак «н» (ん), який фонетично змінюється на [ɴ] [m] [n] [ŋ] після наступного звуку, усвідомлюється мовцями як один звук, тому з точки зору фонології вважається однією морою.

Як правило в японській усі мори закінчуються на голосний звук. Через це в мові багато відкритих складів. Виняток становлять мори «цу» (っ) та «н» (ん), які не мають голосних.

В японській мові існує близько 111 мор, що подані нижче. Проте їхній підрахунок різниться між науковцями. Звуки стовпчика «ґа» (が行) в середині або в закінченні слова назалізуються, перетворюючись на звуки стовпчика «нга» (か゜行), проте в мові молодих людей різниця між ними втрачається. Якщо підрахувати кількість мор за винятком звуків стовпчика «нга» (か゜行), їх кількість дорівнюватиме 103. Крім цього, якщо зараховувати звуки іноземного походження, представлені в Таблиці 1, такі як «сє», «тє», «ца», «це», «фа» та інші, то кількість мор буд змінена^[45]. На письмі часто зустрічається запис звуку «в» (ヴ), але в японській мові він не вважається самостійною фонемою.

Для пояснення звукової системи японської мови часто використовується ґодзюон — система упорядкування знаків абетки кани. Ця система відрізняється від таблиці мор, оскільки виникла у 11 столітті і містить знаки для позначення звуків, що не використовуються в сучасній японській мові.^[47]

[ред.] Голосні

Положення 5 основних голосних звуків при артикуляції. Схематичне зображення ротової порожнини людини оберненої вліво. Чим лівіше розміщений звук, тим сильніше язик виступає вперед, а чим вище положення звук займає, тим рот стає вужчим. Під час вимови звуку [o] губи округляються.

В японській мові існує 5 голосних звуків. У фонології їх фонеми позначаються таким чином:

• /a/ • /i/ • /u/ • /e/ • /o/   (українською — /a/ • /i/ • /у/ • /e/ • /o/)

З позиції фонетики ці 5 голосних звуків записуються так:

• [a] • [i] • [ɯ] • [e] • [o]    (українською — [a] • [i] • [у] • [e] • [o]^[48])

В японських текстах ці голосні записуються наступними літерами японської абетки кана:

• あ ・ い ・ う ・ え ・ お

В японській мові важливе місце займає довгота голосних. На письмі вона позначається знаком довготи (ー) або відповідними літерами для позначення голосних. В фонології її вважають особливою морою^[49] і записують окремою фонемою:

• /R/

Фонетично довгота не є окремим звуком, тому її позначають знаком [ː], який додають після голосної:

• [aː] [iː] [ɯː] [eː] [oː]

Залежно від довготи голосного значення слів міняється. Наприклад:

• /tori/ → [tori] (鳥, とり, торі, «птах»)
• /toRri/ → [toːri] (通り, とおり, то:рі, «вулиця»)

У сучасній літературній японській мові подовжено вимовляються сполучення /еі/ (えい) та /оu/ (おう) — як довге «е» ([eː]) та довге «о»([oː]). Наприклад:

• /eien/ → [eːen] (永遠, えいえん, ейен, «вічність»)
• /ou/ → [oː] (王, おう, о:, «ван», «король»)

Функцію подовження попереднього голосного у сполученні з іншими знаками абетки кана так само виконують /і/ (い) та /u/ (う). Наприклад:

• /tokеi/ → [tokeː] (時計, とけい, токей, «годинник»)
• /sougi/ → [soːgi] (葬儀, そうぎ, соґі, «похорон»)

Винятком з цього правила є регіональна японська мова, зокрема говори західних та південних районів Кюсю та Сікоку, де сполучення /ei/ (えい) вимовляється як «еі» ([ei]), а також окремі слова на зразок «ей» (海鷂魚, えい^[50]), в яких присутні подвійний голосний. Крім цього, в мові японців, які чітко вимовляють усі літери, або під час співу, де виспівуються кожна мора, сполучення /еі/ (えい) також звучить як [ei].

Закриті голосні /і/ (い) та /u/ (う) наприкінці слова або в позиції між глухими приголосними часто редукуються. Наприклад:

• /desu/ → [desɯ̥] (です, дес, службова частка в кінці речення)
• /masu/ → [masɯ̥] (ます, мас, службова частка в кінці дієслова наприкінці речення)
• /kiku/ → [kʲi̥kɯ] (菊, きく, кіку, «хризантема»)
• /tikara/ → [ʨi̥kaɾa] (力, ちから, тікара, «сила»)
• /hukai/ → [ɸɯ̥kai] (深い, ふかい, фукай, «глибокий»)
• /hanatu/ → [hanaʦɯ̥] (放つ, はなつ, ханацу, «випускати»)
• /aki/ → [akʲi̥] (秋, あき, акі, «осінь»)

Мора, на яку припадає тоновий наголос, як правило не редуціюється. Проте в живій розмовній мові правило редукції голосних не завжди виконується; це залежить від стилю, швидкості та умов мовлення. В діалекті регіону Кінкі редукція голосних практично відсутня.

Голосні, які передують приголосному звуку «н» (ん) мають тенденцію до назалізації.

[ред.] Приголосні

В японській мові існують наступні приголосні звуки, яких з позиції фонології існує 14. Фонеми цих звуків записуються наступним чином.

• /k/ ・ /s/ ・ /t/ ・ /h/ (чистий) (українською — /к/ ・ /с/ ・ /т/ ・ /х/)
• /ɡ/ ・ /z/ ・ /d/ ・ /b/ (дзвінкий) (українською — /ґ/ ・ /з/ ・ /д/ ・ /б/ )
• /p/ (напівдзвінкий) (українською — /п/ )
• /n/ ・ /m/ ・ /r/ (українською — /н/ ・ /м/ ・ /р/)
• /j/ ・ http://uk.wikipedia.org/w/ (напівприголосний) (українською — /й/ ・ /в/)

З позиції фонетики система приголосних є більш складною.

На письмі ці звуки передаються літерами силабічної абетки кана з відповідних стовпчиків: /ka/, /ga/, /sa/, /za/, /ta/, /da/, /na/, /ha/, /ba/, /ba/,/ma/, /ja/, /ɽa/, /wa/ (か ・ が ・ さ ・ ざ ・ た ・ だ ・ な ・ は ・ ば • ぱ • ま ・ や ・ ら ・ わ行)

Зазвичай для фонетичного запису знаків стовпчика /ka/ використовується звук [k], для /sa/ — [s] (інколи [θ]^[51]), для /ta/ — [t], для /da/ — [d], для /na/ — [n], для /ha/ — [h], для /ba/ — [b], для /pa/ — [p] і для /ma/ — [m].

Приголосні стовпчика /ra/ на початку слова вимовляються подібно до [d] і є слабопроривним^[52]. Деякі мовці вимовляють його як [l]. Точного фонетичного знаку для позначення цього звуку немає, але інколи його записують як дзвінкий ретрофлексний проривний [ɖ]^[53]. У середині та наприкінці слова приголосні стовпчика /ra/ перетворюються на одноударний [ɾ] або [ɽ].

Приголосний звук /wa/ як правило позначається велярним [ɰ] (не плутати з [ɯ] («у»)), але деякі японці його часто вимовляють як лабіалізований велярний [w]. Цим фонетичним знаком позначають також звуки, що потрапили з японської мови в іноземну, такі як [wi], [we], [wo], однак багато мовців промовляють їх як [ɯi], [ɯe], [ɯo].

Приголосні стовпчика /za/ на початку слова або після знаку «н» (ん) записуються як африкат [ʣ], а в середині слова — як фрикативний [z]. Частина мовців, незалежно від позиції голосного, завжди послуговується африкатом, але у словах зі складною вимовою інколи міняє його на фрикативний приголосний. Звуки старояпонської мови, які записувалися знаками /di/ (ぢ) і /du/ (づ) зі стовпчика /da/, вимовляються у сучасній мові однаково з знаками /zi/ (じ) та /zu/ (ず).

При додаванні голосної /і/ до приголосних звуків стовпчиків /ka/ і /ma/, відбувається їх «пом'якщення», так зване явище палаталізації. Наприклад:

• /ki/ → [kʲ] (き, кі)
• /mi/ → [mʲ] (み, мі)

Якщо після палаталізованого приголосного слідує голосний /а/, /u/, /о/, то він записується наступним чином:

• /kiа/ → [kʲа] (きゃ, кя)
• /kiu/ → [kʲɯ] (きゅ, кю)
• /kiо/ → [kʲо] (きょ, кьо)

У японських словах іншомовного походження до палаталізованих приголосних інклои додаеться /e/:

• /kie/ → [kʲt] (きぇ, кє)

На письмі йотовані склади утворюються шляхом додавання до приголосного рядку /і/ напів-приголосних стовпчику /ja/ маленького розміру:

• き + ゃ /kiа/ → [kʲа] (きゃ, кя)
• み + ゅ /miu/ → [ьʲɯ] (みゅ, мю)
• り + ょ /ɽiо/ → [rʲо] (りょ, рьо)

При додаванні голосної /і/ до приголосних звуків стовпчиків /sa/, /za/, /ta/, /da/, /ha/, вони не просто палаталізуються, а набувають ознак нового звуку. Наприклад:

• /si/ → [ɕi] (し, між сі • ші)^[54]
• /ti/ → [ʨi] (ち, між ті • чі)^[55]
• /zi/ → [ʥі] на початку слова і після «н» (ん); [ʑі] в середині слова (じ, між дзі • джі • жі)^[56]
• /di/ → так само як /zi/ (ぢ) ^[57]
• /hi/ → [çі] (ひ, хі)

Залежно від мовця, приголосні зі стовпчиків /nа/, /ɽa/ і /ta/ можуть вимовлятися двояко:

• /ni/ → [nʲ] або [ɲʲ] (に, ні)
• /ɽi/ → [rʲ] або [ɽʲ] (に, рі або лі)
• /ti/ → [tʲ] або [cʲ] (に, ті • чі або ці)

У стовпчику /ha/ приголосний мори /hu/ (ふ) звучить як глухий білабіальний фрикатив [ɸ]. Він вважається рудиментом старої звукової системи японської мови, в якій приголосні стовпчику /ha/ еволюціонували у порядку [p] → [ɸ] → [h]. Приголосний фонеми /tu/ (つ) стовпчика /tа/ відповідає звуку [ʦ]. В автентичних японських словах звуки [ɸ] і [ʦ] передують лише звуку [ɯ]:

• /hu/ → [ɸɯ] (ふ, фу)
• /tu/ → [ʦɯ] (つ, цу)

Для передачі іншомовних звуків /fa/, /fs/, /fe/, /fo/ до знаку ふ додаються малі літери ぁ, ぃ, ぇ, ぉ так само як при утворенні йотованих складів. Для написання звуків [t] [tu] [du] використовуються знаки トゥ і ドゥ.

Особливі мори подвоєння, що записується у вигляді маленького /tu/ (っ), і назального звуку «н» (ん) зображаються в фонології як /Q/ і /N/ відповідно. В фонетиці мора подвоєння записується у вигляді подвоєння голосно зі знаком [ ̚ ]. Наприклад:

• [-k̚k-] • [-s̚s-] • [-ɕ̚ɕ-] • [-t̚t-] • [-t̚ʦ-] • [-t̚ʨ-] • [-p̚p-]

Мора /N/, яка назалізуєься перед голосними, записується різними фонемами залежно від положення у слові:

• [ɴ] — наприкінці слова або коли самостійно виступає окремим словом.
• [m] — перед приголосними /p/ • /b/ • /m/.
• [ŋ] — перед приголосними /k/ • /g/.
• [n] — перед приголосними /t/ • /d/ • /n/
• [ṉ] — перед приголосною /ɽ/.

[ред.] Наголос

В японській мові, за винятком деяких діалектів, присутній тоновий наголос, який також називають музичним або плаваючим. Він визначається вистою звуку у слові. Наголос, одиницею якого є мора, вказує на високу або низьку тональність тіє чи іншої мори. Оскільки японська мова має багато омонімів, тоновий наголос є одним із засобів їх розрізнення. Його записують за допомогою формул комбінуванням слів «високий (В) / низький (Н)» наголос, а також стрілочок, які вказують на висоту наголосу.

Наприклад, у токійському діалекті слова «дощ» (雨) і «льодяник» (飴) звучать однаково — «аме», проте саме наголос дозволяє відрізнити їх:

• /áme/ → 「ア↘メ゜」　(雨, «дощ») — наголос має формулу «В — Н». Стрілка ↘ показує зниження висоти звуку після першої мори.
• /аmé/ → 「ア↗メ゜」　(飴, «льодяник») — наголос має формулу «Н — В». Стрілка ↗ показує зростання висоти звуку після першої мори.

Службові відмінкові частки «ґа» (が), «ні» (に), «о» (を) та інші не мають власного наголосу, однак вони приймають його від слова, що передує ним. Наприклад, за відсутності часток наступні омоніми «хасі» мають такий наголос:

• /hasi/ → 「ハ↗シ」 (端, «край») «Н — В».
• /hasі́/ → 「ハ↗シ↘」 (橋, «міст») «Н — В».
• /hа́si/ → 「ハ↘シ」 (箸, «палички для їжі») «В — Н».

Однак при додаванні до них частки «ґа», вона приймає наголос:

• /hasiga/ → 「ハ↗シカ゜」 (端が) «Н — В — В».
• /hasі́ga/ → 「ハ↗シ↘カ゜」 (橋が) «Н — В — Н».
• /hа́siga/→ 「ハ↘シカ゜」 (箸が) «В — Н — Н».

В літературній японській мові наголос розрізняється тим, що обов'язково змінюється з високого на низький після певної мори. Мора, після якої понижується наголос називається називається «ядром наголосу» (アクセント核), а місце де цей наголос понижається називається «зниженням» (下がり目) або «спадом наголосу» (アクセントの滝). Наприклад, в омонімах «хасі» ядро наголосу припадає на наступні мори:

• /hasi/ → 「ハ↗シ」 (端, «край») — ядро наголосу відсутнє.
• /hasі́/ → 「ハ↗シ↘」 (橋, «міст») — ядро наголосу припадає на 2 мору.
• /hа́si/ → 「ハ↘シ」 (箸, «палички для їжі») — ядро наголосу припадає на 1 мору.

Залежно від наявності ядра наголосу наголос поділяється на дві групи, які в свою чергу поділяються на типи, відповідно до положення ядра:

• Монотонний наголос (平板式) — ядро наголосу відсутнє.
  • Монотонний тип (平板型)
• Хвилеподібний наголос (起伏式) — ядро наголосу присутнє.
  • Передній високий тип (頭高型) — ядро наголосу припадає на першу мору.
  • Середній високий тип (中高型) — ядро наголосу припадає на мори між першою і останньою морами.
  • Задній високий тип (尾高型) — ядро наголосу припадає на останню мору.

Зазвичай, в словах ядро наголосу відсутнє або знаходиться лише в одному місці слова. Якщо високий наголос понижається один раз, він не може стати високим вдруге. Відповідно, високий наголос може припадати на одну або більше суміжних мор, але не може існувати в двох або більше місцях одного і того ж слова. Тому в японській мові відсутні слова, форма наголосу яких записується як «високий — низький — високий» або «низький — високий — низький — високий — високий». Крім цього, в літературній японській мові існує правило, за яким висота наголосу першої і другої мори слова обов'язково різна, тому слів, що мають формулу наголосу «низький — низький» або «високий — високий —низький», не існує. Відповідно, коли у слові відоме місце спаду наголосу, його висота визначається автоматично для кожної мори, а також слів-часток, що слідують за іменниками.

Наголос в японській мові сильно різниться залежно від діалекту. Загалом виділяють дві великі системи наголосу — токійську та кіотсько-осацьку. Наголос в першій визначається місцем спаду наголосу, а в другій — місцем спаду та вистою наголосу в першій морі. Кіотсько-осацька система наголосу поширена в регіоні Кінкі та частині Сікоку, а токійська система є домінантною практично по всій Японії. Літературна японська мова базується токійському діалекті, тому послуговується токійською системою наголосу. Японські лінгвісти вважають, що розмаїття систем наголосів мало одну основу — кіотсько-осацьку систему^[58], яка оформилася 11 — 12 столі�